Захист прав жінок є важливою та невіддільною частиною історії. Адже був час, коли представниці прекрасної статі були позбавлені можливості голосувати, бути обраними, брати участь у різноманітних важливих заходах, а також влаштовуватись на роботу нарівні з чоловіками.
Edinburghka розповість більше.
Жінки довго терпіли таку несправедливість. Але потім вони почали об’єднуватись, створюючи цілі рухи, спрямовані на те, щоб права жінок дотримувалися та поважалися. Це стало доволі розповсюдженим, тому що серед жінок виявилося немало активісток, які бажали змін. І звісно, цим жінкам за допомогою своїх лідерських якостей та чіткій позиції вдавалося долучити до боротьби інших. Таке явище згодом здобуло назву “суфражизм”. І серед його послідовниць було чимало відомих та цікавих жінок.
Одна з них – Еліза Мод “Елсі” Інгліс, яка була досить багатосторонньою особистістю. Хірург, вчитель, суфражистка та основоположник жіночих лікарень, – ось всі “амплуа”, які поєднувалися в Елізі.
Ранні роки
Еліза з’явилася на світ 16-го серпня 1864-го в Британській Індії.
Батько дівчинки був мировим суддею та державним службовцем. Тому в нього була можливість впливати на деякі процеси в суспільстві.
Так, він активно заохочував процеси місцевого економічного розвитку, і був сильним супротивником дитинства. Ще чоловік виступав за поширення жіночої освіти.
Виходячи з позиції батька Елізи щодо освіти для жінок, дівчинка була відправлена вчитися в одну з індійських шкіл.
Коли батькові Елізи виповнилося 56, сім’я переїхала до Единбурга. І там дівчина продовжила навчання.
Згодом майбутня активістка зрозуміла, що хоче зайнятися вивченням медицини, бо бачить себе у цій професії. Проте планам завадила хвороба матері. Елізі доводилося її доглядати аж до смерті жінки в 1885-му.
Назустріч мрії
Коли в 1887-му доктором Софією Джекс-Блейк була відкрита Единбурзька медична школа для жінок, в Елізи нарешті з’явився шанс реалізувати свою давню мрію. Так вона розпочала вивчення медицини. Пізніше, вже чогось навчившись, Інгліс зі своїм батьком зайнялася створенням Единбурзького медичного коледжу для жінок під егідою такої організації, як Шотландська асоціація жіночої медичної освіти.
У 1892-му Елізі вдалося отримати лікарську кваліфікацію, а також стати ліцензіатом одразу трьох вагомих та авторитетних навчальних закладів. Йдеться про Королівський коледж лікарів Единбурга, Королівський коледж хірургів Единбурга, а також факультет лікарів і хірургів Глазго.
Розчарування
Однак досягнення таких успіхів не дало Елізі великої радості. А все тому, що її засмучувало, що медична допомога була на дуже низькому рівні. І потреби пацієнтів жіночої статі практично не задовольнялися. Тож вона вирішила підвищити свою кваліфікацію. Спочатку вона працювала в Новій лікарні для жінок у Лондоні, а потім у дублінському провідному пологовому будинку.
В результаті Еліза змогла здобути кваліфікацію MBChM (бакалавра медицини). Причому символічно, що передувало цьому відкриття медичних курсів для жінок в Единбурзькому університеті.
У цілому, повернення Елізи в Единбург було пов’язане з необхідністю доглядати хворого батька. І коли 4-го березня 1894-го чоловік помер, це стало для неї великим ударом. Згодом вона зізналася, що абсолютно всім у своєму житті завдячує батькові.
Робота
Після повернення в Единбург, Еліза почала викладати гінекології в медичному коледжі для жінок. А пізніше зайнялася медичною практикою зі своєю однокурсницею Джессі Макларен Макгрегор.
Жінки навіть досягли створення пологового будинку, який назвали “Хоспис”.
У 1913-му Елізою було прийнято рішення про поїздку до Сполучених Штатів, щоб попрацювати в тамтешніх пологових будинках нового типу.
Захист жінок
Якщо говорити про Елізу, як про суфражистку, то її шляхи в цій сфері передувала незадоволеність тим рівнем, на якому перебувала медична допомога, доступна жінкам. Саме це призвело Елізу до політичної активності. Тоді вона доєдналася до виборчого руху.
Зокрема, жінка обіймала посаду секретаря такої організації, як Единбурзьке національне товариство виборчого права жінок. До того ж вступила туди вона ще за життя свого батька, який підтримував дочку в цьому.
Тісне співробітництво пов’язувало Елізу і Μиллісент Фосетт, яка очолювала Національний союз товариств виборчого права жінок (NUWSS). Це призвело до того, що в 1906-му жінки створили Федерацію товариств виборчого права жінок. І Елізі випала честь обійняти у цій організації посаду секретаря.
Воєнний час
Коли почалася Перша світова війна, Еліза змогла проявити весь свій потенціал активістки.
Так, усупереч опору з боку уряду, їй вдалося досягти установи Комітету шотландських жіночих лікарень (SWH). Ця організація, яку фінансував жіночий виборчий рух, та її метою було забезпечення всіх госпіталів лікарями, медсестрами, технічним персоналом та транспортом.
Однак для того, щоб реалізувати такий масштабний проєкт, потрібно чимало коштів. Тому Еліза вирішила звернутися за допомогою до представників Шотландського Червоного хресту. Проте голова цієї організації відмовив жінці.
Тоді Еліза не здалася і для реалізації проєкту на власні гроші відкрила фонд. Мілісент Фосетт підтримала подругу, і запропонувала їй розповісти про цю ініціативу в Лондоні. Так уже за місяць бюджет фонду поповнився на тисячу фунтів стерлінгів. Однак метою була сума у п’ятдесят тисяч.
Полон
У той самий час організація Елізи активно направляла персонал інших країнах.
Так, чотирнадцять команд було відправлено до таких країн, як Франція, Бельгія, Росія та Сербія.
Сама Інгліс приєдналася до команди, спрямованої до Сербії. Там вона брала участь у роботах щодо покращення гігієни. Згодом це допомогло досягти зниження рівня захворювання на тиф.
В результаті в Сербії з’явилися чотири підрозділи SWH. Однак у 1915-му під час захоплення регіону австро-угорськими та німецькими військами, в полон потрапила і Еліза.
Лише в 1916-му вона була репатрійована до Швейцарії. Однак практично відразу після того, як їй вдалося повернутися в Шотландію, вона зайнялася збиранням коштів для нової команди, яка вирушала до Росії. Разом із нею Еліза у серпні 1916-го вирушила до Οдеси.
Інгліс з командою потрапили в хаос відступу, коли вони прямували до Добруджі у Браїлу на Дунаї.
Вже в Бреїлі виявилося, що Еліза є єдиним хірургом серед інших шести лікарів. Тому їй довелося дуже активно працювати, щоб встигнути надати допомогу 11 000 пораненим солдатам і матросам.
Дорогою у Ρені до Елізи дійшла звістка про те, що її племіннику вистрілили в голову. Тоді жінка написала своїй сестрі листа зі співчуттями щодо втрати сина. У ньому вона також зазначила, що розібратися у всьому, що відбувається, неможливо. Єдине, що потрібно, – це продовжувати внести свій внесок. Адже “що б ми не втратили, – все це в ім’я тих прав, за які ми стоїмо”.
Повернення та завершення земного шляху
Протриматися в Росії Елізі вдалося ще одне літо. Після неї довелося повертатися до Сполученого Королівства. Причиною стало погіршення стану здоров’я. І незабаром після прибуття жінка померла від раку кишківника. Це сталося 26-го листопада 1917-го.